Музика Франції 17-18 ст.
Французька музика разом з італійською одне зі значних явищ – культури XVII-XVIII століть. Розвиток музичного мистецтва пе- редусім був пов’язаний з оперою і камерною інструментальною музикою.
Французька опера відчувала сильний вплив класицизму (від лат. classicus – «зразковий») – художнього стилю, що склався у Франції в XVII ст.; і перш за все – класичного театру. Актори грали в особливій манері: вимовляли слова співучо, часто викори- стовували жестикуляцію і міміку. Подібна манера вплинула на французький стиль співу: він відрізнявся від італійського белькан- то близькістю до розмовної мови. Співаки, подібно до драматич- них акторів, чітко вимовляли слова, вдавалися до шепоту, ридань.
При дворі «короля-сонця» Людовіка XIV опера посіла важливе місце. Королівська академія музики (театр, у якому відбувалися оперні постановки) стала одним із символів розкоші королівського двору і могутності монарха.
У французькій музиці з’явився свій різновид опери лірична трагедія (фр. tragedie lyrique). Творцем цього жанру став компози- тор Жан Батіст Люллі (1632-1687). Люллі писав опери на сюжети з античної міфології і епічних поем епохи Відродження. Розвиток національної опери продовжився у творчості молодшого сучасни- ка Люллі – Жана Філіппа Рамо (1683-1764). Він також писав у жанрі ліричної трагедії. У творах Рамо поглибилися психологічні характеристики героїв, композитор прагнув подолати зовнішній блиск і помпезність французької опери. Маючи досвід роботи в камерно-інструментальній музиці, він посилив роль оркестру. В операх Люллі і Рамо склався особливий тип увертюри, що його пізніше назвали французьким. З опер французька увертюра
незабаром перейшла в камерну музику і пізніше часто використо- вувалася у творах німецьких композиторів Георга Фрідріха Генде- ля і Йоганна Себастьяна Баха.
В галузі інструментальної музики у Франції основні досягнен ня пов’язані з клавіром. Музика клавіру представлена двома жан- рами. Один із них п’єси-мініатюри, прості, витончені музичні жанри. Французькі клавесиністи створили особливу мелодику, сповнену вишуканих прикрас мелізмів (від грецьк. «мелос⟫ «пісня», «мелодія»), що є мереживом» коротких звуків, які мо- жуть навіть скластися в невелику мелодію. Існувало безліч різно- видів мелізмів; вони позначалися в нотному тексті спеціальними знаками. Оскільки звук у клавесина не тягнувся, мелізми часто були необхідні для того, щоб створити безперервну звучну мело- дію або фразу.
Інший жанр французької клавірної музики сюїта (від фр. suite – «ряд», «послідовність»). Такий твір складався з кількох час- тин танцювальних п’єс, контрастних за характером; вони йшли одна за одною. Для кожної сюїти були обов’язковими чотири ос- новні танці: алеманда, куранта, сарабанда і жига. Сюїту можна назвати міжнародним жанром, позаяк вона включала танці різних національних культур. Алеманда (від фр. allemande – «німецька»), наприклад, німецького походження, куранта (від фр. courante <що біжить») італійського, батьківщина сарабанди (icn. Zara- banda) – Іспанія, жиги (англ. jig) — Англія. Кожний із танців мав свій характер, розмір, ритм, темп. Поступово, крім цих танців, до сюіти почали включати й інші номери менует, гавот тощо. Жанр сюїти по-справжньому знайшов своє втілення у творчості Генделя і Баха.