Микола Дмитрович Леонтович
Микола Дмитрович народився 13 грудня 1877 р. в селищі Селевинці неподалік від Монастирок на Поділлі в сім потомственого сільського священика Дмитра Феофановича Леонтовича. Батько був музично обдарований, грав на віолончелі, скрипці і гітарі, у минулому керував хором семінаристів. Мати, що мала прекрасний голос, прищепила любов до української пісні своїм чотирьом дітям. Олександр, Марія, Олена і, звичайно, Микола дістали прекрасну домашню музичну освіту, і всі пов’язали своє життя з музикою.
Коли Миколі виповнилося десять років, він попрощався з рідною домівкою. На- вчався хлопець у Немирівській гімназії, у Шаргородській школі, у Кам’янець-Подільській духовній семінарі. Його любов до музики стала ще сильнішою. Багато в чому цьому посприяв і вчитель Нестір який почав приділяти увагу окремо від інших семінаристів, познайомив з творчістю М. Лисенка і Глинки, довіряв йому у свою відсутність хор. Він залучив Леонтовича до збирання музичного фольклору, і хлопець усі канікули проводив у селі, запи- суки старовинні українські пісні.
Успіхи Леонтовича в музиці помітила дирекція семінарії і піс ля смерті Нестора Макаровича призначила учня викладачем му- ки диригентом семінарського хору. В кінці серпня 1899 р. Микола одержав місце вчителя співу і математики в перковно- приходській школі в с. Чуків. Священик Руданський, що завідував школою, вважався великим прихильником музики і співу. Він схва- див ідею Леонтовича створити учнівський оркестр і вечірню музичну школу, і вже через півтора місяця новий симфонічний оркестр 1 ХОР виконували аранжування «Ділу, мій дударику». «Ой, розви майся». Чоботи» і навіть дві частини «Шумки» Завадського. В цей час Микола активно займався інструментуванням п’ес для фортепіано Гуммеля, Діабелі, Завадського, Штрауса і Глинки, ство- рив ранні обробки пісень «Ой, у ліс по дрова». «Ой, вийду на вулицю. Мала мати одну дочку»; продовжував збирати народні пісні.
Але поступово відносини Леонтовича з Руданським через постійні причіпки начальства так погіршилися, що він був залишити місце і виїхати до батьків. У спокійній обстановці села композитор систематизував зібрані пісні в «Першу збірку пісень з Поділля» і взявся за другу. Закінчивши роботу над •Другою збіркою пісень з Поділля», він присвятив М.Лисенку одинак Микола Дмитрович Не залишив викладацької роботи. Протягом двох років Леонтович був вчителем спіпу вчительської семіна рії у Вінниці, в 1904— 1908 рр. працював у залізничній школі на станції Грушине, де вперше організував хор залізничників.
І при цьому слід враховувати, що ніякої спеціаль ної музичної освіти сам композитор не дістан, якщо не брати до уваги декількох місяців, які він провів у Петербурзі на лекціях Придворної співацької капели в 1903-1904 рр., де екстерном склав іспити на звання регента. Ще в 1903 р. за допомогою Лисенка було видано 300 екземплярів Другої збірки пісень з Поділля», В 1905 р. Леонтович, як і всі, був захоплений революційними по- діями. Його внеском у справу боротьби за права робочого став прекрасний переклад на музику російського варіанта <<Марсельези. Переслідування царською поліцією змусило Леонтовича витхати в Тульчин, де протягом десяти років він викладав співи, арифметику і географію в жіночому єпархіальному училищі.
Ці роки стали найпродуктивнішими в житті композитора. Силами учениць були поставлені дитяча опера «Коза-дереза» Лисенка, уривки з опер «Аскольдова могила» Верстовського, «Борис Годунов» Мусоргського, «Пікова дама» Чайковського. З 1910 р. під час поїздок до Москви і Киева Леонтович учився у Б. Яворського, відомого музиканта-теоретика, який ознайомив його з основами класичної поліфонії. Велику частину своїх аранжувань він створив у Тульчині. Серед них «Ой, через гору кам’яну», «Прачка>>, «Козака несуть». «Чорнушка-душка», «Женчичок-бренчичок», «ОЙ, зійшла зоря>>, <<Зашуміла ліщинонька», власні хорові поеми «Кри- голам>>, <<Легенда», «Моя пісня», «Літні тони, кілька церковних хорів i – <<Щедрик», одна з найзнаменитіших його композицій, у якій злилися всі накопичені знання i весь композиторський талант.
Уперше «Щедрик» прозвучав на концерті обрядових пісень Київського університету в кінці 1916 р., і з того часу слава пісні не ашухала, хоча автор i продовжував залишатися для більшості ці- нителів його таланту лише безвісним регентом і вчителем. Ім’я Леонтовича було відоме хіба що в дуже вузькому колі композито- рів і музикознавців.
Революції в Росії Леонтович сприйняв як можливість для оновлення України і розквіту її культури. Восени 1918 р. він опинився в кисні, де брав найактивнішу участь у становленні молодої держави – Української Народної Республіки як композитор і диригент, працюючи викладачем хорової справи на диригентському факультеті Київського музично-драматичного інституту ім. М. В. Ли сенка, а пізніше, після приходу до влади більшовиків, у музичному відділі Комітету народної освіти, разом з композитором Г. Верьовкою читав лекції в Народній консерваторії, на курсах дошкільного виховання, організовував хорові гуртки.
Його твори нарешті зазвучали на всю Україну, були прийняті в репертуар професійними і самодіяльними колективами. Щасливий час тривав близько року. Після окупації 31 серпня 1919 р. Киева денікінцями, які почали переслідувати українську інтелігенцію і шукали Леонтовича, щоб арештувати його, він був вимушений терміново повернутися в Тульчин, де невдовзі заснував першу в місті музичну школу.
У 1919-1921 рр. Микола Дмитрович взявся за створення опери «На русалоччин Великдень» за однойменною казкою Б. Грінченка. На жаль, закінчити її Леонтович не встиг. У ніч з 22 на 23 січня 1921 р. він був убитий пострілом у груди.
Куля обірвала життя великого композитора, великого Маестро, так називали його ще за життя. Але українська пісня, відшлі- фована цим музичним ювеліром, який дав їй друге життя, продовжує жити. І не тільки в нього на батьківщині – у всьому світі.