МАЙБОРОДА Платон Іларіонович (1.12.1918, х. Пелехівщина, Глобинського р-ну Полтавської обл. – 8.07.1989, м. Київ) – композитор, музично-громадський діяч.
Брат композитора Георгія Майбороди.
Лауреат Сталінської премії СРСР (1950), Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1962). Заслужений діяч мистецтв УРСР (1957), народний артист УРСР (1968), народний артист СРСР (1979). Член СКУ (1947).
Нагороджений орденами Леніна (1960), Трудового Червоного Прапора (1982), Вітчизняної війни ІІ ст. (1985).
Удостоєний 1-ї премії за музику до фільму “Літа молодії” на Всесоюзном фестивалі радянських фільмів (Київ, 1959), а також (посмертно) Диплому “За кращу пісню ХХ ст.” (2007, пісня “Рідна мати моя”), нагороди й приза “Ніка” за музику до кінофільмів (Росія, 2008).
З селянської родини, яка в роки голодомору 1932-33 змушена була переїхати до Запоріжжя. Влітку 1936 юнак поїхав до Києва вступати до консерваторії, а через тиждень його батька було заарештовано й страчено як “ворога народу”.
За рекомендацією Л.Ревуцького Платон був прийнятий до Київського музичного училища, яке закінчив за 2 роки (здав у повному обсязі всі предмети). 1938 вступив до Київської консерваторії, паралельно брав лекції з українського фольклору в Д.Ревуцького в Інституті фольклору АН УРСР, їздив із фольклорними експедиціями по різних місцях України: 1939 – Полтавщина, збирання народних пісень на поезії Т. Шевченка, 1940 – Галичина (у складі експедиції п/к вченого секретаря Ін-ту фольклору М.Нагорного були М.Гордійчук (музикознавець), В.Стеценко (скрипаль, син композитора К.Стеценка), О.Бабишкін (театрознавець), Г. Сухобрус (етнограф). Під час експедиції були здійснені записи галицького і гуцульського фольклору, а також відбулося у Львові спілкування з видатним вченим-фольклористом Ф.Колессою.
Від початку бойових дій у червні 1941р. Платон Майборода із братом Георгієм воювали в ополченні, потрапили у полон. 1942 їм вдалося втекти. 1943 із Запоріжжя брати були інтерновані до Катовіц (тепер Польща), де працювали на заводі. Після звільнення міста радянськими військами, влилися до лав 1-го Укр. фронту й закінчили війну в Німеччині.
1945 П.Майборода керував військовим Ансамблю пісні й танцю у Відні (Австрія), звідки його за особистим проханням Л.Ревуцького повернули до Києва для завершення музичної освіти. Закінчив Київську консерваторію (1947, кл. Л.Ревуцького).
1947- 49 – викладав теоретичні дисципліни у Київському музучилищі. 1949 разом з поетом О.Ющенком взяв участь у проекті “Герої праці стануть героями наших творів”, написав три пісні-портрети про сільських ланкових. Твори, виконані Українським народним хором під орудою Г. Верьовки мали широкий резонанс і стали досить популярними.
Від 1948 співпрацював з поетом А.Малишком: майже всі 22 спільні твори стали еталонними зразками втілення української мелодичної традиції та національного естетичного мислення, насамперед, ліричної природи. Символи столиці України – “Київський вальс” (початкова фраза багато років була позивними радіостанції “Промінь”) і “Білі каштани”; емблемою української школи стала “Пісня про вчительку”; довершеною кантиленою вражають “Ми підем, де трави похилі”, “Ти моя вірна любов” та “Колискова”, вірність власній історії – “Пісня про козацькі могили”; пісню “Рідна мати моя” (“Рушничок”) було перекладено 18-а мовами народів світу, філософська глибина роздумів – “Моя стежина”.
Плідно співпрацював П.Майборода з поетами М.Рильським, В.Сосюрою, М.Стельмахом, В.Бичком, Д.Луценком, Т.Масенком, М.Нагнибідою, О.Новицьким, В.Симоненком, М.Ткачем, В.Юхимовичем та ін., написав твори на поезії Т.Шевченка й Лесі Українки.
Компонував пісні для різних складів, використовував особливості всіх хорових ансамблів – чоловічих (“Розлягалися тумани”), жіночих (“Колискова”), більшість для мішаного хору, але з виокремленням солістів-корифеїв: чоловічих та жіночих квартетів (“Колгоспний вальс”), однорідних дуетів – чоловічих або жіночих, що, на думку композитора (як і ряду дослідників української пісенності) більше відповідає національній природі ансамблевого співу (“Білі каштани”, “Ми підем, де трави похилі”).
З-поміж традиційних фольклорних жанрів композитору найпереконливіше за музичною драматургією та художньою образністю вдалося втілити у професіональній творчості жанр думи (“Кров людська – не водиця!”, “Партизанська дума” – для соліста чи соло з хором).
Його пісні виконували відомі співаки України Н.Матвієнко, Є.Мірошниченко, Д.Петриненко, М.Кондратюк, Д.Гнатюк, В.Буймістер, О.Гришко, Р.Майборода, А.Мокренко, В.Бокоч, Т.Винниченко-Майборода, В.Вотріна, О.Таранець, Г.Туфтіна та ін.
Особливо активними популяризаторами його творчості були тріо сестер Байко, чоловічий дует П.Кучмій і А.Бойко, а концертмейстером багатьох концертних програм була Е.Пірадова.
П.Майбороді належить також музика до 15 вистав Київського, Вінницького та Запорізького драматичних театрів (зокрема, “Не судилось” М.Старицького, “У кожного своя мета” Я.Баша, “Якщо ти любиш” й “Сині роси” М.Зарудного, “Де тирса шуміла” А.Шияна, “Правда й кривда” М.Стельмаха тощо), музика до 17 фільмів кіностудії ім. О.Довженка (зокрема, “Гроза над полями”, “Літа молодії”, “Дмитро Горицвіт”, “Люди не все знають”, “Долина синіх скель”, “Абітурієнтка” тощо).
Однак в історію української духовності митець увійшов, насамперед, як видатний композитор-пісенник. Хоча певною мірою він віддав данину масово-патріотичній (радянській панегіричній) пісні, проте більшість його творів – лірика, що стверджує загально гуманістичні духовні цінності. Пісенна лірика П.Майбороди – етапне явище у розвитку національної музичної культури, яке можливо порівняти з аналогічним західноєвропейським феноменом – пісенною творчістю Ф.Шуберта: в обох випадках жанри субкультури піднялися на високий академічний подіум, не втративши широкої популярності.
По смерті композитора його архівом опікується дружина митця – Майборода-Винниченко Тетяна Василівна (25.01.1926, м.Київ) – співачка (лірико-драматичне сопрано), яка 1948 закінчила Київську консерваторію (кл. К.Брун-Каміонської); 1947-48 – солістка Київського оперного театру, 1950-55 – Ленінградської філармонії, 1959-64 – оперної студії Київської консерваторії, 1964-81 – Української республіканської філармонії.
Щорічно до дня нар. П.Майбороди вона організовує концерти з його творів, радіопередачі й ТБ-програми; зібрала спогади сучасників, опублікувала статті, ініціювала створення меморіального кабінету-світлиці при ЦДАМЛМ (на Софіївській пл.), підготувала випуск CD.
На її замовлення було встановлено меморіальну дошку на будинку, де жив композитор (м. Київ, вул. Софіївська, 16), і надгробок могили на Байковому цвинтарі (скульптор М.Білик, архітектор А.Чемерис).
1989 ім’я П.Майбороди. було присвоєно хоровій капелі Національної Радіокомпанії України та Запорізькому музучилищу (там створено меморіальний кабінет, проводяться конкурси молодих композиторів на кращу пісню). Твори митця багаторазово записувались у фонди Українського радіо, увійшли окремими номерами до платівок різних співаків, однак сам автор мав тільки 1 грамплатівку, як дарунок до свого ювілею: “Друзі хороші мої”. Пісні П.Майбороди.(М.: Мелодия, С 6030635000, 1990).
Творчий доробок Платона Майбороди
Вокально-симфонічні твори
ораторія “Дума про Дніпро” (сл. А.Шияна й Т.Масенка, 1954),
поема “Тополя” (сл. Т.Шевченка, 1960),
кантата “Полтава” (сл. О.Пашко, 1974);
Для симфонічного оркестру
“Прометей” (або “Героїчна увертюра”, 1947 – дипломна робота);
Пісні (понад 100) – “Розлягалися тумани” (сл. О.Новицького, 1940),
цикл про Героїв Соц. Праці – “Над широким Дніпром”, “Ще тумани сиві”, “Поля неозорі” (сл. О.Ющенка, 1949, Сталінська премія),
“Колгоспний вальс” (1949), “Білі каштани” (1953), “Ми підем, де трави похилі”, “Київський вальс”, “Пролягла доріженька” (1954), “Журавлі” (1955), “Колискова” (1956), “Пісня по Україну” (1957), “Ти моя вірна любов” і “Рідна мати моя” (або “Рушничок”, 1958), “Гаї шумлять біля потоку” і “Пісня про вчительку” (1967), “Пісня про козацькі могили” (1962), “Моя стежина” (1970) та ін. (всі на сл. А.Малишка),
“Друзі хороші мої” (сл. Т.Масенка, 1955), “Якщо ти любиш” (сл. М.Нагнибіди, 1959), “Кров людська – не водиця” (сл. О.Никоненка, 1960), “Партизанська дума” (сл. М.Стельмаха, 1963), “Білі чайки” (сл. А.Шияна, 1964), “Виростеш ти, сину” (сл. В.Симоненка, 1973), “Тополина баркарола” (сл. В.Сосюри, 1973), “Подвиг”, “Рідна земле моя”, (обидві на сл. Д.Луценка, 1971, 1973), “Не збивай, зозуле, цвіту”, “Ти і я – одна сім’я” і “Згадай свій край” (сл. М.Ткача, 1975, 1977, 1981), “Я до тебе у пісні іду” (сл. Т.Мезенцевої, 1982), “Хвилина мовчання” (сл. Е.Рубальського, 1983) тощо;
Пісні для дітей; обробки народних пісень; фольклорні записи українських народних пісень.
Музика до театральних вистав:
“Професор Буйко” Я.Баша (1948), “Дніпровські зорі” Я.Баша (1951, 2-а ред. 1970), “Вибачайте, коли ласка” А.Макайонка (1952), “Не називаючи прізвищ” В.Минка (1953), “Мовчати заборонено” В.Минка (1955), “Над Дніпром” О.Корнійчука (1956), “Сини йдуть далі” М.Зарудного (1956), “У кожного своя ціль” Я.Баша (1956), “Ну й дітки!” М.Зарудного (1958), “Не судилось” М.Старицького (1959), “Якщо ти любиш” М.Зарудного (1959), “Щорс” Ю.Дольд-Михайлика (1960), “Де тирса шуміла” А.Шияна (1963), “Марина” М.Зарудного (1964), “Правда і кривда” М.Стельмаха (1965), “Сині роси” М.Зарудного (1967);
Музика до кінофільмів:
“Долина синіх скель” (1956, реж. М.Красій), “Далеке й близьке” (1957, реж. О.Козир), “Гроза над полями” (1958, реж. М.Красій), “Зміна починається о шостій” (1958, реж. В.Воронін), “Літа молодії” (1958, реж. О.Мішурін), “Кров людська – не водиця” (1960, реж. М.Макаренко), “Одеса” (1960, реж. І.Грабовський), “Українська рапсодія” (1961, реж. С.Параджанов), “Дмитро Горицвіт” (1961, реж. М.Макаренко), “Люди не все знають” ч. 3 к/трилогії “Кров людська – не водиця” (1963, реж. М.Макаренко), “Дума про Британку” (1969, реж. М.Вінграновський), “Абітурієнтка” (1973, реж. О.Мішурін), “Прощавайте, фараони!” (1974, реж. В.Вінник за участі Д.Черкаського), “Прості турботи” (1975, реж. І.Шмарук), “Дипломати мимоволі” (1977, реж. О.Мішурін), “Оглядини” (1979, реж. В.Іванов), “Візит у Ковалівку” (1980, реж. А.Буковський).